Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
xxx: воскресенье... это у нас что?
ууу: существительное
ххх: блин, число какое?
ууу: единственное...
ууу: существительное
ххх: блин, число какое?
ууу: единственное...
вторник, 22 марта 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
^__^
19.03.2011 в 03:36
Пишет =MarinaPRIV=:Та-да!!!)
У нас небольшое обьявление. Сейчас мы доводим до конца проекты "Сердце дьявола" и "ВОРОН", поэтому сюжет стоит на очереди. Осталось немного, надеюсь, мы быстро справимся)))) Вам позывной, как только появится пост, значит НАЧАЛОСЬ....
URL записиУ нас небольшое обьявление. Сейчас мы доводим до конца проекты "Сердце дьявола" и "ВОРОН", поэтому сюжет стоит на очереди. Осталось немного, надеюсь, мы быстро справимся)))) Вам позывной, как только появится пост, значит НАЧАЛОСЬ....
понедельник, 14 марта 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Уважаемая, BerryBoo, чувствуйте себя как дома ^__^
Хоть сразу говорю, тут у меня не очень весело ^__^
Рисую не ахти, но, надеюсь, оно радушное
Хоть сразу говорю, тут у меня не очень весело ^__^
Рисую не ахти, но, надеюсь, оно радушное
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Рисование – 5% таланта и 95% стараний...
Мвахаха. Сабж
Мвахаха. Сабж
четверг, 10 марта 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
- Тіхе, ти коли повернулася? – височенна фігура матері з'явилася на порозі. – Що з тобою?
Дівчинка не відірвала обличчя від подушки. Плечі дрібно тріпотіли. Фортуна присіла на краєчок ліжка, погладила плече доньки.
- Це знову відбулося, мамо! Знову! - долинуло здавлено.
- Маленька, така доля. Ти маєш звикнути, працюючи в такому місці.
- Чому? Зовсім ще дитина. У нього були такі чорні очі. Чорні-чорні, наче вуглинки. З таким же перламутровим відливом. Він жартував, веселив і підтримував інших солдатів... Ще вранці! А ввечері...
Тіхе піднялася, розповідаючи, та на останньому слові знову впала на подушку.
- Донечко!
Мале янголя задихалося від сліз.
- Я ні на що не здатна. Я не принесла ще жодній людині долі. Я тільки хизуюся...
- Це неправда. Ти принесла вдачу не одному пораненому і хворому. Сотням нещасних.
- І що? Моя допомога не стовідсоткова. Я не можу здихнути ні на хвильку, бо не знаю, чи врятувала людину! Я ж думала, що вже все. Що той юнак поза небезпекою.
Фортуна притисла темноволосу голівку до своїх грудей. Тіхе говорила так переконливо і з таким надривом, що на очі матері навернулися сльози.
- Не плач, мій янголе! Не плач!
- Він розповідав, що як скінчиться війна, то він повернеться до родини, у нього стільки маленьких братиків і сестричок, що його навіть брати не хотіли до війська, але він одурив офіцерів у приймальному пункті, щоб захищати свій дім.
- Будь-ласочка! У тебе така гаряча голова!
- Міріам! Ім'я його нареченої. Показував фото. Гарненька така. Теж майже дитина з майже прозорою блідою шкірою і глибокими великими очима. Вона на фото посміхається і тягне тонкі рученята до камери. Він фотографував... Непокоївся, що в останньому бою загубив талісман, що Міріам йому подарувала... Міріам... Його ім'я я навіть не спитала. Забула. Завтра хотіла.
- Ну, не треба ж!
- Анекдоти розповідав. Лікар навіть сказав, щоб припинив, бо в деяких поранених у живіт могли розійтися шви. А в нього така пов'язка була на чолі, весь час намокала і сповзала на очі, та він не зважав. Просився допомагати бійцям.
Фортуна з усіх сил притисла голівку доньки. Сльози матері капали на волосся кровинки.
* * *
Забулася невдовзі. На колінах матері. З розпеченим чолом і скронями.
Снилося, що вона розкрила свої крила, персикове і біле, і летіла над хмарами, а внизу був мир. Навіть ніякої згадки про війну. Поряд пролетіли лебеді, скидаючи оком на іншу крилату істоту.
Тіхе, підставила личко вітру. Додала швидкості. І нехай обвітриться. В мами є чудовий крем. Вітер тріпотів волосся малої янгелесси. Замружилася.
Відкрила очі і побачила внизу водоспад і силует людини, що махала їй рукою.
Стала колами спускатися. Обриси людини вимальовувалися все чіткіше. Якийсь знайомий юнак.
Приземлилася, складаючи, але не ховаючи, крила.
Хлопець з пов'язкою на чолі посміхався.
- Привіт, Тішо! А я на тебе чекав!
- На мене?
- Атож! Я відстав від автобуса! – показав квитка. – Підійшов до води, намочити бинт, а автобус поїхав. Отак от!
- Чого ж такий щасливий?
- Ну, ти ж мені допоможеш! Віднеси мене до нареченої. Знаєш, як вона здивується! Янгол приніс її любого! Ще й такий незвичний. З різнокольоровими крилами!
- Ну... – Тіхе скептично глянула вгору, зазирнула у вічі пораненого, вона ледь діставала зростом до його грудей. – Мені незручно буде тебе тримати. Та... Полетіли! Показуй шлях!
- Я знав, що ти мені допоможеш! – зробив крок на зустріч і поцілував у маківку маленьку медсестричку з крилами.
Хвилиною пізніше він охкав захоплено і показував пальцем то на одне, то на інше, коли маленькі ручки несли його над хмарами, тримаючи під пахвами.
* * *
У блакитних очах Тіхе відбилися дві постаті, що зрослися у обіймах. Потім на хвильку вони роз'єдналися й одна помахала рукою їй, несміливо теж повторила інша, з букетиком у руці.
Розправила крила і кинулася в обійми неба.
- Тішо! – склавши руки човником вигукнув юнак.
- Щооо?
- Мене звати Лукас! Лу-кааааааас!
- Щасливо, Люк, Міріам! Щасти вам!
ТЕМА ТІХЕ підібралася:
www.youtube.com/watch?v=ZK5Tc69kJ4s&tracker=Fal...
Дівчинка не відірвала обличчя від подушки. Плечі дрібно тріпотіли. Фортуна присіла на краєчок ліжка, погладила плече доньки.
- Це знову відбулося, мамо! Знову! - долинуло здавлено.
- Маленька, така доля. Ти маєш звикнути, працюючи в такому місці.
- Чому? Зовсім ще дитина. У нього були такі чорні очі. Чорні-чорні, наче вуглинки. З таким же перламутровим відливом. Він жартував, веселив і підтримував інших солдатів... Ще вранці! А ввечері...
Тіхе піднялася, розповідаючи, та на останньому слові знову впала на подушку.
- Донечко!
Мале янголя задихалося від сліз.
- Я ні на що не здатна. Я не принесла ще жодній людині долі. Я тільки хизуюся...
- Це неправда. Ти принесла вдачу не одному пораненому і хворому. Сотням нещасних.
- І що? Моя допомога не стовідсоткова. Я не можу здихнути ні на хвильку, бо не знаю, чи врятувала людину! Я ж думала, що вже все. Що той юнак поза небезпекою.
Фортуна притисла темноволосу голівку до своїх грудей. Тіхе говорила так переконливо і з таким надривом, що на очі матері навернулися сльози.
- Не плач, мій янголе! Не плач!
- Він розповідав, що як скінчиться війна, то він повернеться до родини, у нього стільки маленьких братиків і сестричок, що його навіть брати не хотіли до війська, але він одурив офіцерів у приймальному пункті, щоб захищати свій дім.
- Будь-ласочка! У тебе така гаряча голова!
- Міріам! Ім'я його нареченої. Показував фото. Гарненька така. Теж майже дитина з майже прозорою блідою шкірою і глибокими великими очима. Вона на фото посміхається і тягне тонкі рученята до камери. Він фотографував... Непокоївся, що в останньому бою загубив талісман, що Міріам йому подарувала... Міріам... Його ім'я я навіть не спитала. Забула. Завтра хотіла.
- Ну, не треба ж!
- Анекдоти розповідав. Лікар навіть сказав, щоб припинив, бо в деяких поранених у живіт могли розійтися шви. А в нього така пов'язка була на чолі, весь час намокала і сповзала на очі, та він не зважав. Просився допомагати бійцям.
Фортуна з усіх сил притисла голівку доньки. Сльози матері капали на волосся кровинки.
* * *
Забулася невдовзі. На колінах матері. З розпеченим чолом і скронями.
Снилося, що вона розкрила свої крила, персикове і біле, і летіла над хмарами, а внизу був мир. Навіть ніякої згадки про війну. Поряд пролетіли лебеді, скидаючи оком на іншу крилату істоту.
Тіхе, підставила личко вітру. Додала швидкості. І нехай обвітриться. В мами є чудовий крем. Вітер тріпотів волосся малої янгелесси. Замружилася.
Відкрила очі і побачила внизу водоспад і силует людини, що махала їй рукою.
Стала колами спускатися. Обриси людини вимальовувалися все чіткіше. Якийсь знайомий юнак.
Приземлилася, складаючи, але не ховаючи, крила.
Хлопець з пов'язкою на чолі посміхався.
- Привіт, Тішо! А я на тебе чекав!
- На мене?
- Атож! Я відстав від автобуса! – показав квитка. – Підійшов до води, намочити бинт, а автобус поїхав. Отак от!
- Чого ж такий щасливий?
- Ну, ти ж мені допоможеш! Віднеси мене до нареченої. Знаєш, як вона здивується! Янгол приніс її любого! Ще й такий незвичний. З різнокольоровими крилами!
- Ну... – Тіхе скептично глянула вгору, зазирнула у вічі пораненого, вона ледь діставала зростом до його грудей. – Мені незручно буде тебе тримати. Та... Полетіли! Показуй шлях!
- Я знав, що ти мені допоможеш! – зробив крок на зустріч і поцілував у маківку маленьку медсестричку з крилами.
Хвилиною пізніше він охкав захоплено і показував пальцем то на одне, то на інше, коли маленькі ручки несли його над хмарами, тримаючи під пахвами.
* * *
У блакитних очах Тіхе відбилися дві постаті, що зрослися у обіймах. Потім на хвильку вони роз'єдналися й одна помахала рукою їй, несміливо теж повторила інша, з букетиком у руці.
Розправила крила і кинулася в обійми неба.
- Тішо! – склавши руки човником вигукнув юнак.
- Щооо?
- Мене звати Лукас! Лу-кааааааас!
- Щасливо, Люк, Міріам! Щасти вам!
ТЕМА ТІХЕ підібралася:
www.youtube.com/watch?v=ZK5Tc69kJ4s&tracker=Fal...
вторник, 08 марта 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Вот Вильхэлм Траутбэнт из "Грани Дракона" и пока безымянный маскон его дракона-птицы Севера Птериксуса пришли вас поздравить с Празднегом как самые не занятые в рилме.
ВНИМАНИЕ
Конкурс для милых пани!
Кто смогла прочитать первое предложение – та умничка!
ВНИМАНИЕ
Конкурс для милых пани!
Кто смогла прочитать первое предложение – та умничка!
пятница, 04 марта 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Будь завжди малим веселим моторчиком!
Зичу безтурботності, визнання і здоров'я!
Маленький подарунок - твій герой на рейках мого стилю (не повіриш, я запам'ятав, як його звати =))
"You can hear me!" називається
Зичу безтурботності, визнання і здоров'я!
Маленький подарунок - твій герой на рейках мого стилю (не повіриш, я запам'ятав, як його звати =))
"You can hear me!" називається
понедельник, 28 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Сидить ворона на дереві, вся в альпіністському спорядженні. У дзьобі сир. Повз біжить лисиця:
- Ворона, який у тебе рюкзак модний!
- Умгу.
- Які кішки і карабіни в тебе блискучі.
- Умгу.
- Чуєш, ворона, говорять ти не справжня альпіністка, а всі ці прибамбаси для понту носиш.
- Гонять!
Сир впав і повис на страховці.
- Ворона, який у тебе рюкзак модний!
- Умгу.
- Які кішки і карабіни в тебе блискучі.
- Умгу.
- Чуєш, ворона, говорять ти не справжня альпіністка, а всі ці прибамбаси для понту носиш.
- Гонять!
Сир впав і повис на страховці.
пятница, 18 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
АПД: Гляньте ща, пожалуйста же!
АПД.2:
Вот ладно-ладно. Я всех запомнил, кто не помог товарищу, но кого я за эти несколько дней видел в онлайне.
А Аливке и Тай большая благодарность
АПД.3:
+ спасибо Джокер-саме и Соу-чан за советы.
АПД.4: остальные реабилитированы в виду отсутствия сабжа.
Всем сенкью вери мяч ~__^
просьбочка
АПД.2:
Вот ладно-ладно. Я всех запомнил, кто не помог товарищу, но кого я за эти несколько дней видел в онлайне.
А Аливке и Тай большая благодарность
АПД.3:
+ спасибо Джокер-саме и Соу-чан за советы.
АПД.4: остальные реабилитированы в виду отсутствия сабжа.
Всем сенкью вери мяч ~__^
просьбочка
среда, 16 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
понедельник, 14 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Рад видеть в своей скромной обители ещё одного талантливейшего художника ^___^
суббота, 12 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Та самая, которая когда-то подарила мне акварельную Каришу.
Так что не обижайте гостя дорогого ^___^
ПС: Вас даже один из маскотов "PCS" Чьероскуро пришел поприветствовать ^__^
Так что не обижайте гостя дорогого ^___^
ПС: Вас даже один из маскотов "PCS" Чьероскуро пришел поприветствовать ^__^
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
вторник, 08 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
В знак приветствия и Вашей заочной симпатии к Кариш-тян эксклюзивный мелкоскетч, который я никогда не публиковал раньше. За уровень рисунка простите, нарисовано было многим ранее + просто, чтоб не забыть как держать карандаш, но на эксклюзивности надеюсь выехать
суббота, 05 февраля 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Тавро Конюшини
Дія друга безіменного циклу за мотивами незакінченого поки що комікса "Грань Дракона". Ява перша.
Лалуна влетіла до саду вся розпатлана й захекана. Згадала, що вона в гостях, ще й у королівському палаці, коли ледь не збила одного зі стражників. Тоді трохи прийняла поважного вигляду, прикладаючи пасма, що розкуйовдилися поки бігла, і неквапом рушила до саду.
Каріша поралася біля квітів, стоячи навколішках прямо на траві.
Лалуна принишкла і тихенько підкралася до заклопотаної подруги. Та навіть не помітила її появи.
- А що ми тут робимо?! – гаркнула над вухом, роблячи грубий голос.
- Ти що! – Каріша смикнулася вбік і, втративши рівновагу, впала біля кущів. – Ото навіжена! Я ледь не… Не важливо.
Посміхнулася, піднімаючись.
- Привіт, кучерява. – зробила гримаску, скептично беручи двома пальцями в’юнкий локон перед обличчям подружки. – А ти все зі своєю конюшиною возишся?! Недовго вже тобі тут стирчати без діла.
- Я комусь зараз надаю по мордочці, щоб не заздрила волоссю подруги!
- Нумо спробуй, хирлява королівно! – Лалуна говорила несмішливим тоном і наче до дитини. – Дивись, щоб не довелося кликати охорону на поміч і жалітися таткові, що вискубли твоє вінценосне зеленаве волоссячко з заздрощів і щоб не хизувалася.
- Ах ти! Ну, стривай!
Лалуна кинулася тікати, але від довгого бігу ще не відновилася, тому далеко втекти не встигла. Принцеса в два стрибки наздогнала її і схопила за зап’ястя, але подружка вивернулася і штовхнула ту в кущ конюшини, з яким працювала королівна перед приходом іншої дівчинки-дракона.
- Забилася маленька! Бууууу! Конюшиночку улюблену поламала. Треба менше тістечок нямкати з ранку до вечора.
- Начувайся.
- Ой…
Договорити не встигла, як була збита зеленоволосим метеором і повалена на траву. Каріша насіла зверху, притискаючи долонями за плечі до землі. Медово-золоті очі сяяли мстивим тріумфуванням:
- То ти кажеш, що я гладка?
- Як порося! Ай-ай-ай, не тисни на плечі так! Мені ж боляче. – заборсалася, наче спійманий птах.
- Дивно, чому я тебе не роздавила собою, коли я така роздобріла!
- Ай-ай-ай! Ну, пусти, мені дійсно боляче!
- То хто буде кликати охорону і жалітися таткові?
- Пусти, дуреписько, пусти! – заплакала, смикаючись на всі боки.
* * *
Лалуна відвернулася від подруги, сидячи на траві. Каріша хотіла зайти спереду, але світловолоса дівчина-дракон відверталася щоразу, коли такі намагання мали місце.
- Лалуночко, ну, ти чого?! Пробач мені! Я думала ти знову прикидаєшся.
- Дивно, що ти думала.
- Ну, сама ж винна.
- Я ще й винна?! Усі ви такі королі-принцеси…
- Лалуно!
- Що «Лалуно»?! – передражнила сердито.
- Я більш не буду! Не хотіла тебе кривдити! – обійняла ззаду за шию.
- Пусти.
- Нізащо! Ти ж моя краща подружка. Не сердься! – притислася щокою до щоки. – Пробачаєш?
- Добре. Пусти – задушиш!
- От і добре! – схопила під руками і поставила на ноги.
- Чого я тобі все це прощаю?! – награно вередливим голосом.
- Бо я…
- Ага, ти вже казала!
- Хочеш я заплету тобі квіти до волосся?
- Як у тебе конюшину? Тобі казали, що рожевий до зелен… Еее! Стривай, не вплітай! Ох… Ну, плети вже-плети, невгамовна. Все ж я хоч не зеленоволоса, мені, може, й до лиця вийде.
- Не бухти! – заклопотаний голос крізь зуби, у яких вже був жмут квітів, з-за спини. – А що ти хотіла сказати як прийшла?
- Що?
- Ну, що я вже не буду тут з квітами гратися в саду.
- А. Так, я чула від бабусі. Дракона-оракула долі, коли знаєш. Що на церемонії Вибору післязавтра вона тебе обере стражем Грані.
- Мене? Стражем Грані?
- Атож.
- Я ж заслабка для цього і геть не знаю, як то охороняти щось.
- Не знаю. Бабуся ніколи не помиляється. Коли вона вкаже на тебе, то ти зміниш свого двоюрідного брата у вежі Грані.
Каріша перестала плести волосся з квітами. Обійняла себе за плечі і обійшла спереду подругу.
- Чому я?
- Ти чого? Не хочеш?
- Ні, це велика честь, та… Я не знаю. Ніколи не думала, що буду стражем.
- Ну, я могла щось і наплутати, – зніяковіла Лалуна сама сумніваючись уже, бачачи як подруга посерйознішала. – У тебе таке обличчя. Як у твого батька, коли, ну, ти знаєш…
Мовчки помацала себе за обличчя, ніби намагаючись зрозуміти навпомацки, що там з обличчям сталося.
- Значить, я наступний страж Грані? Що ж. Добре.
- Ти не боїшся?
- Ну, хоч не буду гладшати на тістечках у тій вежі! – весело посміхнулася, щоб притушити переляк у очах Лалуни.
- Я буду тебе там відвідувати! – кинулася до принцеси, обійнявши міцно-міцно.
Каріша обійняла у відповідь і створила ілюзію, що вони стоять прямо на водному плесі посеред озера, а Місяць, драконом якого була Лалуна, схилився до землі, закриши ледь не все небо. Подруга спочатку злякалася, що стоїть на воді і притислася міцніше. Зеленоволосий дракон посміхнулася поблажливо і ніжно погладила спинку подрузі.
Далі буде…
Ніяких Юріїв! Поб"ю, хто таке ляпне %)))
Дія друга безіменного циклу за мотивами незакінченого поки що комікса "Грань Дракона". Ява перша.
Лалуна влетіла до саду вся розпатлана й захекана. Згадала, що вона в гостях, ще й у королівському палаці, коли ледь не збила одного зі стражників. Тоді трохи прийняла поважного вигляду, прикладаючи пасма, що розкуйовдилися поки бігла, і неквапом рушила до саду.
Каріша поралася біля квітів, стоячи навколішках прямо на траві.
Лалуна принишкла і тихенько підкралася до заклопотаної подруги. Та навіть не помітила її появи.
- А що ми тут робимо?! – гаркнула над вухом, роблячи грубий голос.
- Ти що! – Каріша смикнулася вбік і, втративши рівновагу, впала біля кущів. – Ото навіжена! Я ледь не… Не важливо.
Посміхнулася, піднімаючись.
- Привіт, кучерява. – зробила гримаску, скептично беручи двома пальцями в’юнкий локон перед обличчям подружки. – А ти все зі своєю конюшиною возишся?! Недовго вже тобі тут стирчати без діла.
- Я комусь зараз надаю по мордочці, щоб не заздрила волоссю подруги!
- Нумо спробуй, хирлява королівно! – Лалуна говорила несмішливим тоном і наче до дитини. – Дивись, щоб не довелося кликати охорону на поміч і жалітися таткові, що вискубли твоє вінценосне зеленаве волоссячко з заздрощів і щоб не хизувалася.
- Ах ти! Ну, стривай!
Лалуна кинулася тікати, але від довгого бігу ще не відновилася, тому далеко втекти не встигла. Принцеса в два стрибки наздогнала її і схопила за зап’ястя, але подружка вивернулася і штовхнула ту в кущ конюшини, з яким працювала королівна перед приходом іншої дівчинки-дракона.
- Забилася маленька! Бууууу! Конюшиночку улюблену поламала. Треба менше тістечок нямкати з ранку до вечора.
- Начувайся.
- Ой…
Договорити не встигла, як була збита зеленоволосим метеором і повалена на траву. Каріша насіла зверху, притискаючи долонями за плечі до землі. Медово-золоті очі сяяли мстивим тріумфуванням:
- То ти кажеш, що я гладка?
- Як порося! Ай-ай-ай, не тисни на плечі так! Мені ж боляче. – заборсалася, наче спійманий птах.
- Дивно, чому я тебе не роздавила собою, коли я така роздобріла!
- Ай-ай-ай! Ну, пусти, мені дійсно боляче!
- То хто буде кликати охорону і жалітися таткові?
- Пусти, дуреписько, пусти! – заплакала, смикаючись на всі боки.
* * *
Лалуна відвернулася від подруги, сидячи на траві. Каріша хотіла зайти спереду, але світловолоса дівчина-дракон відверталася щоразу, коли такі намагання мали місце.
- Лалуночко, ну, ти чого?! Пробач мені! Я думала ти знову прикидаєшся.
- Дивно, що ти думала.
- Ну, сама ж винна.
- Я ще й винна?! Усі ви такі королі-принцеси…
- Лалуно!
- Що «Лалуно»?! – передражнила сердито.
- Я більш не буду! Не хотіла тебе кривдити! – обійняла ззаду за шию.
- Пусти.
- Нізащо! Ти ж моя краща подружка. Не сердься! – притислася щокою до щоки. – Пробачаєш?
- Добре. Пусти – задушиш!
- От і добре! – схопила під руками і поставила на ноги.
- Чого я тобі все це прощаю?! – награно вередливим голосом.
- Бо я…
- Ага, ти вже казала!
- Хочеш я заплету тобі квіти до волосся?
- Як у тебе конюшину? Тобі казали, що рожевий до зелен… Еее! Стривай, не вплітай! Ох… Ну, плети вже-плети, невгамовна. Все ж я хоч не зеленоволоса, мені, може, й до лиця вийде.
- Не бухти! – заклопотаний голос крізь зуби, у яких вже був жмут квітів, з-за спини. – А що ти хотіла сказати як прийшла?
- Що?
- Ну, що я вже не буду тут з квітами гратися в саду.
- А. Так, я чула від бабусі. Дракона-оракула долі, коли знаєш. Що на церемонії Вибору післязавтра вона тебе обере стражем Грані.
- Мене? Стражем Грані?
- Атож.
- Я ж заслабка для цього і геть не знаю, як то охороняти щось.
- Не знаю. Бабуся ніколи не помиляється. Коли вона вкаже на тебе, то ти зміниш свого двоюрідного брата у вежі Грані.
Каріша перестала плести волосся з квітами. Обійняла себе за плечі і обійшла спереду подругу.
- Чому я?
- Ти чого? Не хочеш?
- Ні, це велика честь, та… Я не знаю. Ніколи не думала, що буду стражем.
- Ну, я могла щось і наплутати, – зніяковіла Лалуна сама сумніваючись уже, бачачи як подруга посерйознішала. – У тебе таке обличчя. Як у твого батька, коли, ну, ти знаєш…
Мовчки помацала себе за обличчя, ніби намагаючись зрозуміти навпомацки, що там з обличчям сталося.
- Значить, я наступний страж Грані? Що ж. Добре.
- Ти не боїшся?
- Ну, хоч не буду гладшати на тістечках у тій вежі! – весело посміхнулася, щоб притушити переляк у очах Лалуни.
- Я буду тебе там відвідувати! – кинулася до принцеси, обійнявши міцно-міцно.
Каріша обійняла у відповідь і створила ілюзію, що вони стоять прямо на водному плесі посеред озера, а Місяць, драконом якого була Лалуна, схилився до землі, закриши ледь не все небо. Подруга спочатку злякалася, що стоїть на воді і притислася міцніше. Зеленоволосий дракон посміхнулася поблажливо і ніжно погладила спинку подрузі.
Далі буде…
Ніяких Юріїв! Поб"ю, хто таке ляпне %)))
суббота, 29 января 2011
пятница, 28 января 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
| ... Маска силы. |
 Одевая эту маску, ты стараешься сделать себя лучше и благороднее. Что-то вроде маски Зорро. Героизм, великодушие. Ты подчеркиваешь эти свои качества, заставляя себя совершенствоваться и закалять свой дух. Что ж, это очень хорошее применение масок. |
| Пройти тест |
четверг, 27 января 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
Флешмоб
Вы оставляете комментарий, я даю вам название песни и исполнителя, а вы в свою очередь пишете у себя в дневнике, понравилась ли вам эта песня, какие эмоции вы испытали при её прослушивании, какие образы предстали перед глазами и т.д. и т.п
Мне дали их Эльфийское Высочество
Roxette - Looking For Jane
Скорее позитив, чем негатив, однако не скажу, что больно тронула.
Эмоции? Что-то солнечное. Детство. 80е годы (юность моя). Но одновременно что-то с кино связанное и хиппи =) Хвойный (ладно смешанный) лес.
Из образов видел жителей американской глубинки в красных клетчатых рубахах и комбинезонах бородатые чуваки танцуют под руки (не знаю как это называется, когда локтями цепляются и по кругу толкутся) со светловолосыми девушками тоже в комбинезонах и с 2 хвостиками. В лесу возле лесопилки =)
То же задание от Джокер-самы
Schaft - Thirsty Fly Мерехтение металлических клинков (среднее между битвой и танцем с саблями), побулькивание раскаленного зеркала.
Schiller (feat. Sarah Brightman) - I've Seen It All
Вечер летний (солнце только-только начало закатываться), песни сверчков, небо явственно (насыщенно синее, а не как на иллюстрации), дорога, опадающая пыль, путь домой.
Вы оставляете комментарий, я даю вам название песни и исполнителя, а вы в свою очередь пишете у себя в дневнике, понравилась ли вам эта песня, какие эмоции вы испытали при её прослушивании, какие образы предстали перед глазами и т.д. и т.п
Мне дали их Эльфийское Высочество
Roxette - Looking For Jane
Скорее позитив, чем негатив, однако не скажу, что больно тронула.
Эмоции? Что-то солнечное. Детство. 80е годы (юность моя). Но одновременно что-то с кино связанное и хиппи =) Хвойный (ладно смешанный) лес.
Из образов видел жителей американской глубинки в красных клетчатых рубахах и комбинезонах бородатые чуваки танцуют под руки (не знаю как это называется, когда локтями цепляются и по кругу толкутся) со светловолосыми девушками тоже в комбинезонах и с 2 хвостиками. В лесу возле лесопилки =)
То же задание от Джокер-самы
Schaft - Thirsty Fly Мерехтение металлических клинков (среднее между битвой и танцем с саблями), побулькивание раскаленного зеркала.
Schiller (feat. Sarah Brightman) - I've Seen It All
Вечер летний (солнце только-только начало закатываться), песни сверчков, небо явственно (насыщенно синее, а не как на иллюстрации), дорога, опадающая пыль, путь домой.
вторник, 25 января 2011
Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
- Ав... Ти чого! Мені ж боляче!
Від ключиці під сорочку йшло вогкою смугою почервоніння на шкірі.
- Захищайся! – повторила дівчинка, готуючись до нового змаху. – Ти ж не відступишся перед обличчями своїх друзів, так, отамане?
- Зараз ми їй! – сказав хтось з хуліганів.
- Заждіть! Я сам! Ну, дівчисько начувайся.
- Дівчинко, що ж ти робиш?! Тікай! – перелякано крикнув скручений на землі хлопчик, прикриваючи підборіддям доступ до Генріха за пазухою.
Луснуло так, що замовкли всі.
- Що ти ж робиш?! Ти розбила мені обличчя! Дурнеча! Дурнеча! Дурнеча! Не подарую цього ніколи! Я скажу братові, батьку! Я... я... – наступні слова захлинулися в плачу і отаман побіг крізь кущі в невідомому напрямку.
Обезглавлена банда здивовано перезирнулася. Сині очі дивились на них з-під лоба. Дівчинка дмухнула, щоб малинове пасмо не заважало їй дивитися. Міцніше стисла держак.
- Наступний!
Через секунду біля річки лишилася лише Абелла та маленький «проповідник». Дівчинка подала руку, щоб той підвівся.
- Ти чого ото? Не вмієш за себе постояти?
- Мені не можна бити живих істот. Це неправильно.
- А їм тебе бити, виходить, можна, беззастережно? – обтрусила з його одежини пил. – Тобі скільки років?
- Десять.
- На півтора роки молодший за мене!
- Чого всміхаєшся?
- Смішний ти!
- Неправда! – витяг з-за пазухи свинку. – Генріху, ти живий тут? Бузувіри не скривдили тебе?
- Правда. Тобі розбили голову, б’ють, а ти кажеш, що не можна відбиватися. Тікав би вже.
- Якби я побіг, то вони б погналися, і все одно наздогнали і їм би цікавіше стало тільки. І так би нічого і не зрозуміли. А так є шанс, що колись вони зрозуміють свою неправоту, бачачи смиренність жертви.
- Вони, мабуть, тобі серйозно по голові дали! Навпаки, вони відчують свою владу і нападуть на іншого. А виною тому – твоя «смиренність».
- Ти не розумієш! – надувся.
- ЦЕ ти не розумієш. Добро має бути з кулаками за потреби.
- Якщо не застосовувати кулаки, то колись відпаде у людства потреба у зброї, війнах та чварах. Б’ють по щоці – підстав іншу! – хлопчик витяг з гаману Святе Письмо. – Треба бути смиренними і прощати своїх ворогів.
- Вони тебе вб’ють наступного разу.
- Не вб’ють.
- Вб’ють!
- Не вб’ють! Не вб’ють! Не вб’ють!.. – перейшов на крик, закриваючи вуха.
Дівчинка мовчки здивовано дивилася в перелякані карі очі.
- Правда, так думаєш? – боязко озирнувся, шукаючи нападників у кущах недалеко.
- Я – лицар. Я б не стала тебе обманювати.
- Лицар? Така мала? Дівчинка?
- Сумніваєшся? – поклала меча на плече, щиро посміхнувшись. – Усі мої пращури, скільки відомо, були вояками. А мій дідусь, взагалі, генерал у королівському війську, щоправда, не тут – на захід звідси, де ми раніше жили. Мій батько присланий до Стронхорду бути капітаном особистої гвардії короля...
- То ти живеш у жовто-гарячому кварталі на півночі міста?
- Так? Як ти дізнався, адже гарнізони і будинки вояків...
- Я – Заннір, можна просто – Зан. Майбутній священик і твій сусіда. Виходить це ви вчора в’їхали ввечері у будинок неподалік нашої церкви.
- Абелла.
- Я буду кликати тебе Абі! Можна?
- Взагалі-то це і так скорочене ім’я, але мені подобається.
Хлопчик протяг руку. Абелла потисла.
- Ай! Ти що?! Зламаєш!
- Боляче?
- Зовсім ні.
Засміялися.
- Ти покажеш мені місто?
- Можна почати прямо зараз.
- Ні, скоро у мене вдома обід, потім відпочинок, потім тренування, а потім підготовка до новосілля. Треба ж познайомитися з сусідами ввечері.
- Ааа... Дисципліна. Розумію.
- Пішли проведеш додому мене, а то я ще загублюся і, втративши час, не встигну.
- Ходім.
Вони пішли спочатку понад річкою, потім вулицями Стронхорду, розмовляючи дорогою.
- А ти грався там?
- Ні, що ти! Я просто дуже сором’язливий, а мені потрібно готуватися змалку триматися на людях. Це не гра. Я дуже серйозно ставлюся до цього. Я проводив службу для тваринок. Усі тваринки, яких ти не встигла побачити, крім Генріха, – моя паства. Наприклад, Калін, вуличний кіт. У нього своя історія. Він дуже гарно мене слухає, бо в нього тяжке життя. Його щохвилі можуть побити або облити окропом. Йому доводиться красти їжу...
- Це ж погано, а з твоєї точки зору має ще більш засуджуватися. Чи ні?
- У нього нема іншого виходу. Його вважають демонічною істотою, бо він чорний, і крізь женуть. Вибили йому око. Уся мордочка у шрамах. Вушка нема. Не будь оточуючи такими жорстокими з ним, йому б не довелося красти. До того ж ми маємо розуміти і пробачати. Я б забрав його додому, та він звик бути на вулиці і не піде. Я намагався...
- Он як.
- Хочеш бути моїм слухачем?
- Хочу.
- Це ж чудово! – зрадів Заннір. – Я буду чудовим священиком. От побачиш!
- Добре, коли ти такий впевнений.
- У мене батько священик і мітка духовенства!
- Яка мітка? – здивувалася Абелла.
- А ти не бачиш? – хлопчик взяв пасмо свого волосся і подивився на нього, зводячи очі.
- Що такого у твоєму пасмі?
- Не у пасмі, а в кольорі волосся! Колір високого неба! Це мітка!
- Он як. У моєму місті я зустрічала людей з таким кольором волосся. Небагато, але зустрічала. І вони не були священиками. Я думаю, це просто пігментація.
- Не просто! То ти зустрічала тих, хто знехтував своїм призначенням.
- Можливо. О! Майже прийшли. Увечері приходь з батьками до нас! Подивишся на мене у смішній сукні.
- Чого смішній? Навіщо ти її тоді будеш вдягати.
- Ну, я ж, наче не хлопець... А всі сукні смішні. Мені зручніше так от! – розтягла в боки штани.
Заннір всміхнувся.
- До зустрічі, Абі?
- До зустрічі. Бережи себе, синя голова!
- Постривай...
- Чого тобі?
Хлопчик опустив очі долу.
- Що?
- Я те...
- Ну?
- Послухай...
- Та кажи вже! Мене сваритимуть же!
- Ні, нічого.
- Ну, як знаєш.
Пішла через хвіртку до свого дому.
- Абі, навчиш мене вправлятися з мечем?
Малий лицар здивовано поглянула, уже взявшись за ручку дверей.
- Коли хочеш...
- Відразу після слухання Святого Письма! Завтра і почнемо.
Побіг підтюпцем додому, щоб нічого не встигла відповісти!
- Дивний малий! – поблажливо всміхнулася Абелла, проводжаючи поглядом куряву за парканом. – Але меткий. Побачимо, чи вийде з тебе фехтувальник.
Від ключиці під сорочку йшло вогкою смугою почервоніння на шкірі.
- Захищайся! – повторила дівчинка, готуючись до нового змаху. – Ти ж не відступишся перед обличчями своїх друзів, так, отамане?
- Зараз ми їй! – сказав хтось з хуліганів.
- Заждіть! Я сам! Ну, дівчисько начувайся.
- Дівчинко, що ж ти робиш?! Тікай! – перелякано крикнув скручений на землі хлопчик, прикриваючи підборіддям доступ до Генріха за пазухою.
Луснуло так, що замовкли всі.
- Що ти ж робиш?! Ти розбила мені обличчя! Дурнеча! Дурнеча! Дурнеча! Не подарую цього ніколи! Я скажу братові, батьку! Я... я... – наступні слова захлинулися в плачу і отаман побіг крізь кущі в невідомому напрямку.
Обезглавлена банда здивовано перезирнулася. Сині очі дивились на них з-під лоба. Дівчинка дмухнула, щоб малинове пасмо не заважало їй дивитися. Міцніше стисла держак.
- Наступний!
Через секунду біля річки лишилася лише Абелла та маленький «проповідник». Дівчинка подала руку, щоб той підвівся.
- Ти чого ото? Не вмієш за себе постояти?
- Мені не можна бити живих істот. Це неправильно.
- А їм тебе бити, виходить, можна, беззастережно? – обтрусила з його одежини пил. – Тобі скільки років?
- Десять.
- На півтора роки молодший за мене!
- Чого всміхаєшся?
- Смішний ти!
- Неправда! – витяг з-за пазухи свинку. – Генріху, ти живий тут? Бузувіри не скривдили тебе?
- Правда. Тобі розбили голову, б’ють, а ти кажеш, що не можна відбиватися. Тікав би вже.
- Якби я побіг, то вони б погналися, і все одно наздогнали і їм би цікавіше стало тільки. І так би нічого і не зрозуміли. А так є шанс, що колись вони зрозуміють свою неправоту, бачачи смиренність жертви.
- Вони, мабуть, тобі серйозно по голові дали! Навпаки, вони відчують свою владу і нападуть на іншого. А виною тому – твоя «смиренність».
- Ти не розумієш! – надувся.
- ЦЕ ти не розумієш. Добро має бути з кулаками за потреби.
- Якщо не застосовувати кулаки, то колись відпаде у людства потреба у зброї, війнах та чварах. Б’ють по щоці – підстав іншу! – хлопчик витяг з гаману Святе Письмо. – Треба бути смиренними і прощати своїх ворогів.
- Вони тебе вб’ють наступного разу.
- Не вб’ють.
- Вб’ють!
- Не вб’ють! Не вб’ють! Не вб’ють!.. – перейшов на крик, закриваючи вуха.
Дівчинка мовчки здивовано дивилася в перелякані карі очі.
- Правда, так думаєш? – боязко озирнувся, шукаючи нападників у кущах недалеко.
- Я – лицар. Я б не стала тебе обманювати.
- Лицар? Така мала? Дівчинка?
- Сумніваєшся? – поклала меча на плече, щиро посміхнувшись. – Усі мої пращури, скільки відомо, були вояками. А мій дідусь, взагалі, генерал у королівському війську, щоправда, не тут – на захід звідси, де ми раніше жили. Мій батько присланий до Стронхорду бути капітаном особистої гвардії короля...
- То ти живеш у жовто-гарячому кварталі на півночі міста?
- Так? Як ти дізнався, адже гарнізони і будинки вояків...
- Я – Заннір, можна просто – Зан. Майбутній священик і твій сусіда. Виходить це ви вчора в’їхали ввечері у будинок неподалік нашої церкви.
- Абелла.
- Я буду кликати тебе Абі! Можна?
- Взагалі-то це і так скорочене ім’я, але мені подобається.
Хлопчик протяг руку. Абелла потисла.
- Ай! Ти що?! Зламаєш!
- Боляче?
- Зовсім ні.
Засміялися.
- Ти покажеш мені місто?
- Можна почати прямо зараз.
- Ні, скоро у мене вдома обід, потім відпочинок, потім тренування, а потім підготовка до новосілля. Треба ж познайомитися з сусідами ввечері.
- Ааа... Дисципліна. Розумію.
- Пішли проведеш додому мене, а то я ще загублюся і, втративши час, не встигну.
- Ходім.
Вони пішли спочатку понад річкою, потім вулицями Стронхорду, розмовляючи дорогою.
- А ти грався там?
- Ні, що ти! Я просто дуже сором’язливий, а мені потрібно готуватися змалку триматися на людях. Це не гра. Я дуже серйозно ставлюся до цього. Я проводив службу для тваринок. Усі тваринки, яких ти не встигла побачити, крім Генріха, – моя паства. Наприклад, Калін, вуличний кіт. У нього своя історія. Він дуже гарно мене слухає, бо в нього тяжке життя. Його щохвилі можуть побити або облити окропом. Йому доводиться красти їжу...
- Це ж погано, а з твоєї точки зору має ще більш засуджуватися. Чи ні?
- У нього нема іншого виходу. Його вважають демонічною істотою, бо він чорний, і крізь женуть. Вибили йому око. Уся мордочка у шрамах. Вушка нема. Не будь оточуючи такими жорстокими з ним, йому б не довелося красти. До того ж ми маємо розуміти і пробачати. Я б забрав його додому, та він звик бути на вулиці і не піде. Я намагався...
- Он як.
- Хочеш бути моїм слухачем?
- Хочу.
- Це ж чудово! – зрадів Заннір. – Я буду чудовим священиком. От побачиш!
- Добре, коли ти такий впевнений.
- У мене батько священик і мітка духовенства!
- Яка мітка? – здивувалася Абелла.
- А ти не бачиш? – хлопчик взяв пасмо свого волосся і подивився на нього, зводячи очі.
- Що такого у твоєму пасмі?
- Не у пасмі, а в кольорі волосся! Колір високого неба! Це мітка!
- Он як. У моєму місті я зустрічала людей з таким кольором волосся. Небагато, але зустрічала. І вони не були священиками. Я думаю, це просто пігментація.
- Не просто! То ти зустрічала тих, хто знехтував своїм призначенням.
- Можливо. О! Майже прийшли. Увечері приходь з батьками до нас! Подивишся на мене у смішній сукні.
- Чого смішній? Навіщо ти її тоді будеш вдягати.
- Ну, я ж, наче не хлопець... А всі сукні смішні. Мені зручніше так от! – розтягла в боки штани.
Заннір всміхнувся.
- До зустрічі, Абі?
- До зустрічі. Бережи себе, синя голова!
- Постривай...
- Чого тобі?
Хлопчик опустив очі долу.
- Що?
- Я те...
- Ну?
- Послухай...
- Та кажи вже! Мене сваритимуть же!
- Ні, нічого.
- Ну, як знаєш.
Пішла через хвіртку до свого дому.
- Абі, навчиш мене вправлятися з мечем?
Малий лицар здивовано поглянула, уже взявшись за ручку дверей.
- Коли хочеш...
- Відразу після слухання Святого Письма! Завтра і почнемо.
Побіг підтюпцем додому, щоб нічого не встигла відповісти!
- Дивний малий! – поблажливо всміхнулася Абелла, проводжаючи поглядом куряву за парканом. – Але меткий. Побачимо, чи вийде з тебе фехтувальник.