Такий схожий на брата

[Persona-Comics]

У фанрусі не сильний, але рейтинг широко масовий! =)
Полотно навіть «рекомендовано для использования в детских учреждениях» (с)
Читать лучше под музыку в «@музыка»

Фанфиконенавистники не читают... Я случайно! Правда!

Біловолосий побачив образ своєї хазяйки і зробив здивований вигляд.
- Чим зобов’язаний такій честі, Ваша величносте?
- Ти знаєш, чому я з тобою зв’язалася! Я не схильна жартувати в таку мить! Де Кіфрадіон?!
- Кіфрадіон на випробуванні, – байдуже відповів біловолосий, потерши нігті об свій костюм, а потім замилувавшись якістю свого манікюру. – Я звелів… від вашого ясновельможного імені, звичайно, розвідати особистість імовірного і не відомого нам нефіліма, якого можна було б завербувати на нашу сторону.
- Чому я про це не в курсі?

* * *

На гірських полонинах не було жодної живої душі. Вранішній туман починав опускатися з гір у долини. Одинока постать у червоній майці та чорних модельних штанях наближалася до покинутого невеликого замку, що у давні часи слугував притулком місцевого князька. Побудований у горах, він ніколи не ставав здобиччю ворогів цього краю. Край був бідний, і сам замок виглядав навіть у кращі роки біднувато, тому його вигідніше було не помітити, ніж підніматися на полонини, щоб осаджати. Єдиним, що могло привернути увагу до цієї будівлі, крім її історичної цінності, була височенна вежа в правому крилі ансамблю над глибоким проваллям. Саме там, за словами біловолосого, переховувався цієї ночі невідомий нефілім.
Кіфрадіон пройшов через камінні ворота до внутрішнього двору, роздивляючись на здичавілий устрій замку, і направився до вежі. Коли він йшов, йому здавалося, що за ним хтось стежить, але нікого з надлюдською природою поряд не було – Кіф це знав точно, а люди його не страшили, навіть, коли хтось і зачаївся десь. Біля входу до безпосередньо вежі колишній янгол знайшов скривавлене кремово-рожеве перо. Значить, слід був правильним, хоча у пері не було ніякої надприродної сили і мало воно незвичайне навіть для нефілімів забарвлення. Та кому як не йому не дивуватися забарвленню крил.
На самому верху камінного стрижня був оглядовий майданчик. Саме там колишній янгол знайшов дивакуватого чоловіка, що мирно спав у сидячому положенні прямо з рюкзаком за спиною, прихилившись ним до стіни і обійнявши оздоблену сріблом рушницю. Виявляється, біловолосий не брехав, що притаманно було його поріддю, про місце схованки об’єкта пошуків. Посланець наблизився тихо до імовірного нефіліма, задоволено посміхаючись. Неподалік від сплячого на великому камінному блоці було розкладено всілякі мідні шестерінки, пружинки, гвинтики, а також інструменти, серед яких виділявся окуляр ювеліра. Сам же чоловік виглядав років на 35, мав незвично попелясте волосся із зачіскою до плеч, тижневу щетину на обличчі, а одягнутий був у темно-пісочний плащ з єдиним правим рукавом і в нагрудній кишені якого лежали великі круглі окуляри. Цікавість викликала незвично оформлена рушниця. Вона нагадувала скоріше сувенірну, аніж бойову. Срібні елементи були оздоблені всілякими хитрими візерунками з ключовими епізодами з історії людства. Ще одним незвичним елементом у зовнішньому вигляді чоловіка, що спав, була ліва рука – на ній була вдягнена довга рукавичка від кисті і до самого тулубу, перетиснена у кількох місцях пасками різної ширини.
«Ну, що ж розбудимо, нашого соню, та спочатку…» – лукаво посміхнувся Кіф, витягуючи окуляри з кишені дивака і одягаючи собі на обличчя. Швидким рухом він вирвав рушницю у незнайомця і притис тому ліве плече ногою.
- Добрий ранок, як спалося, любчику? – тонким голосочком заговорив глузливо Кіфрадіон.
- Ти хто такий? – чоловік короткозоро вдивлявся. Виглядав він зовсім не сонним і говорив напрочуд спокійно, шукаючи вільною рукою окуляри в кишені.
- Питання тут задаю я! Але, коли тобі все ж цікаво моє ім’я, то я – Кіфрадіон! А ти – нефілім? Вірно? Я присланий сюди, щоб залучити тебе до нашої армії.
- Отак от, вирвавши річ у сплячого мене, забравши мої окуляри і наступивши мені на плече, ти хочеш зі мною вести переговори? – Кіф помітив, що очі у об’єкта пошуків теж попелястого кольору, як і волосся, і в цих очах промайнуло дещо нехороше… у кращому випадку роздратування. – До того ж… Невже я схожий на нефіліма?
- Якщо людину не дивує таке питання, то вона не людина! А поводжуся я так з тобою, тому що не збираюся тебе вмовляти. Мене послали сюди, не здогадуючись, що я зневажаю таких, як ти. І якщо ти один з них, то я задушу твою душу.
- За-ду-шиш… – повторив попелястий у задумі.
- Ти сам себе видав своєю обізнаністю. Не розумію лише, чому я не відчуваю твоєї сили?!
- Мабуть, тому, що ти помилився, міньоне.
Удар прикладом рушниці відкинув голову попелястого назад і лише рюкзак не дав потилиці вдаритися об стіну. Кров заструменіла з розбитого носа.
- Зараз і перевіримо! Людина мені теж ні до чого.
Кіф скинув окуляри на підлогу і, підхопивши за грудки, з легкістю підняв «нефіліма» на ноги. Колишній янгол мав певну здатність, яка робила його небезпечним супротивником, а саме – повне просвічення поглядом будь-кого і будь-чого.
Блакитні очі затуманилися, коли вони зустрілися поглядом з асфальтно-сірим поглядом дивака.
В одну мить Кіфрадіон побачив сутність того, за ким його було прислано. У свідомості фігурувало ім’я Нейл… Хоча не було почуття позаземної сили, але Кіф знайшов відповідь чому: на лівому передпліччі, якраз під дивацькою рукавичкою-чохлом, містилося татуювання-печатка у формі рукоятки меча, а на спині така ж татуйована печатка, але у формі крил на лопатках… Дивно було інше. По суті, крім імені, йому не вдалося дізнатися нічого з внутрішнього Нейла, наче те теж було запечатано. І мов у тумані бачилось щось на кшталт ще одного імені, але додивитися посланець не міг, що ж воно таке.
На закривавленому обличчі промайнула хижа посмішка:
- Гарний трюк для такого щеняти!
- Замовкни! – посланець відкинув убік сіроволосого.
У ту мить Кіфрадіон вирішив задавити душу Нейла. А коли той почне втрачати концентрацію, витягти з його свідомості абсолютно все. Опір «нефіліма» було сприйнято як виклик, до того ж Кіфа розізлило, як його назвав цей запечатаний недонефілім.
Нейл скривився від болю, коли його душу затисло ментальною хваткою, що була однією з найнебезпечніших технік, якими володів колишній янгол.

* * *

«Внутрішній туман» відступив назад, оголивши інше ім’я, яке так хотілося дізнатися білявому янголу.

* * *

- Ну, нема ніякого сліду нефіліма! – награно наївним тоном відповів біловолосий
- Куди ти його послав?
- Я вказав йому місце, де зараз, імовірно, знаходиться Катберт.
Темній принцесі на мить втяло мову.
- Ти збожеволів?! Це ж забуття для молодого янгола!
- Ну, чому ж так критично? Це може випробувати і продемонструвати багато чого! – демон почав загинати пальці на руці. – Дипломатія – це раз! Нікому не вдавалося вимолити пощади у Спалювача Душ, коли той приходив у лють. Але у Кіфри є кілька козирів! Він же поки що не мучив улюблене Катбертове людство, а ще він не один з нас, хоча і на нашому боці. Спритність – це два. Щоб втекти треба теж постаратися. Розум, щоб ретируватися з бою, коли зрозуміє, що перед ним зовсім не якийсь там нефілім – це три! Ну, і сила – це чотири, якщо розуму йому таки забракне… Хоча тут без шансів. Ну і п’яте – це живучість, коли йому забракне перших чотирьох!
- Я обіцяю тобі, що коли популяція наша знову зросте, ти будеш скинутий на саме дно Темного Неба прямо у Грозове Серце.
- За що, моя пані?
- Ти власноруч відправив одного з кращих і вправних наших союзників на бій з найбезпечнішим нейтралом, якого можна лише уявити.
- Краще не уявляти… – хихикнув біловолосий, закладаючи руки за спину.

* * *

Кіфрадіон піднявся з кам’яних плит у внутрішньому дворі замку, куди його було скинуто з вежі. Піднявся скоріше машинально, ніж усвідомлюючи, що відбувається. Фізичні основи земного світу відійшли на задній план, розкривши істинну природу, невидиму ні людям, ні іншим істотам Міжнебесся, ні навіть мешканцям Світлого і Темного Небес. Метасвіт виглядав як дещо середнє між видимим станом речей і внутрішнім світом окремих осіб, куди занурювався Кіф, шукаючи слабкі сторони своїх ворогів. Позаду янгола з’явилися його багряні крила – Тавро Братовбивці, що скоїв найстрашніший злочин за законами Світлого Неба.
Кіф підняв очі догори і побачив на вершині башти, що в метасвіті мала в’юнку форму, полум’я восьми велетенських метакрил та гігантського вогнемеча. Залишки свідомості сигналізували, що знайдено причину, чому він не міг знайти силу в Нейлі. Істота з Позанебесся – янгол з порядку Вищих Полум’яних мав силу зовсім іншого характеру, ніж міг побачити молодий колишній янгол. Катберт! Чиє ім’я означало «Той, Хто Спалює Душі». Кіфрадіон завжди думав, що історія про добровільного стража Міжнебесся, що відмовився від використання своєї сили, щоб навчити людей вірити у власні сили і не покладатися ні на кого, крім себе, лише притча для людей. Навіть ніколи не задумувався навіщо її розповідали одне одному і на Світлому Небі. Згадалася і інша історія. Архідемон Сатарх від початку мав три душі – по одній на кожен зі світів. 500 років тому він проник у земний вимір і запечатав перехід до нього зі Світлого Неба своєю земною душею. А так як за Перемир’ям ніхто з армій Темного чи Світлого Небес не міг знаходитися на землі, то представники Світлого Неба виявилися відрізаними від Міжнебесся, більш того – навіть не знали про те! На землю почалося нашестя демонів. Тоді Катберт, що до того намагався жити як проста людина, зірвав з себе Тавро Смертного і спалив печатку між світами, тим самим знищивши душу Сатарха, що пов’язувала інші дві, а потім обвуглив руку Сатарха, що тримала портал, з якого з’являлися демони. Сатарх, втративши одну з душ і лівицю, втік до Темного Неба і зализував рани десятки років… І невже це та сама істота?!!
- Ти хотів задавити мою душу? За це я зроблю те саме з твоєю…
- Наволоч мене обдурив… – прохрипів сам до себе Кіф, згадуючи хитре обличчя ненависного демона, що спрямував його сюди.
- Ти маєш право зникнути, знаючи вирок. Я скажу тобі, за що я тебе караю, бо я – не вбивця! Міжнебесся ніколи не буде підконтрольне ні твоїм побратимам, ні твоїм ворогам. Не вами людям була дарована Свобода, не ви її у них і заберете. А я ніколи не пристану на сторону будь-кого з політиканів, що гризуться за владу. Як бачиш мені навіть не потрібно користуватися своєю сутністю на фізичному рівні, щоб перемагати таких як ти… Тому ти зникаєш намарне. Коли б вам теж не було дано Свободу дії Ним, я б давно освітив би ваші чорні душі, але це вже інша історія.
Наступної миті Кіфрадіон опинився у невидимих лещатах. Кров потекла з вух та носа Кіфа у фізичному вимірі, а його метатіло почало тліти. Нестерпний біль розтікся жовтогарячою хвилею.
- Прошу тебе, Нейле, зупинися!
Біль трохи розсіявся і «лещата» позбавили хватку… Хтось опирався натиску так само, як і Кіф. До слуху білявого янгола, наче у маренні, доносилися слова Катберта і ще когось жіночої статі.
- …, відійди! Це лише посіпака Аріадни. Він може донести своїм про нас, якщо виживе.
- Зупинися, дай сказати… Тобі нічого страшитися. У крайньому випадку ти можеш вивільнити свою силу!
- Залиш! Йому кінець.
- Я стільки разів тобі допомагала і не просила нічого взамін.
- Навіщо він тобі?
- Він брат… – Кіф не розчув, але його сутність збентежилася… вона знала Ардена!
Хватка зникла і посланець втратив свідомість в обох рівнях буття.
- Твого Ардена?
- …
У земному світі Нейл спустився до переможеного. У кожному скельці його окулярів відображався закривавлений юнак і ангелеса у чорному з обрубками кремових з чорною окантовкою крил, що вічно кровоточили на кінцях. Вона стояла біля пораненого на колінах.
- Жити буде! Та більше хай не з’являється на моєму шляху… – Катберт перевів погляд з ангелеси на юнака. – Лише з поваги до твого брата і Фортуни я лишаю тобі життя, щеня!

* * *

Нейл йшов лісовою стежиною. Вечоріло. Він дослухався до шуму в кронах.
- Фортуно, я зупиняюсь! Спускайся, повечеряєш зі мною. Тушонкою!
Він витяг з рюкзака банку тушонки і дві виделки, розіклав ковдру, розвів вогонь. Ангелеса не спустилася. Весь вечір вона просиділа в кроні дерева і нічого не говорила. Вона була поряд, але чимось була зайнята – це було відомо Катберту напевне.
Коли стало зовсім пізно, Нейл загасив полум’я вогнища і ліг спати.
- Добраніч!
Тиша.

* * *

Щоб відновитися Кіфу потрібно було кілька днів… Зараз у його фізичного тіла був жар і він лежав у одній з кімнат замку, куди його відніс Катберт. Марилися йому страшні картини війни на Світлому Небі, свідком якої він став у дитинстві. Знову і знову гинув його брат. Перед боєм він приходив до кімнати Кіфрадіона, знову і знову знімав з себе на час бою напівпрозорого чорного браслета з трьома металевими дисками і давав Кіфу. «Удача не відвернеться від тебе, поки він на тобі! А після битви повернеш!» Підморгував і йшов, а Кіф знову і знову йшов за ним.
Фортуна влетіла через вікно. І деякий час просто дивилися на пораненого, перебираючи дещо в руці. Потім підійшла ближче.
- Який же ти виріс. Гарний, статний. Я бачила тебе лиш раз, коли потайки повернулася до твого брата на Світле Небо. Ти навіть не здогадуєшся про мене, мабуть… То й добре. Дуже добре. І, начебто, не схожий на нього… Такий ще зовсім дитина!


* * *

Коли Кіфрадіон опинився на Землі… браслета на руці не було. Згадалися страшні, повні відчаю, очі агонізуючого ключника, якого довелося вбити, щоб попасти в портал. Він схопив Кіфа за руку, заливаючи все своєю кров’ю. Зляканий молодий янгол щосили вирвав свою руку і кинувся в портал. Мабуть, подарунок брата лишився у стражника в руках.

* * *

Фортуна одягла на зап’ястя пораненого напівпрозоре чорне кільце з трьома металевими дисками.
- Такий самий колись я зробила твоєму братові. Він відведе лихо від тебе. Як відводив від твого брата, поки був з Арденом.
Вона зі щасливою замилуваною посмішкою на обличчі погладила своїми молочно-білими долонями розжарені щоки Кіфа, прибрала пасма з чола, занурила пальці у волосся, скуйовджуючи його… Мимоволі замружила очі, масуючи скроні брата свого Арденісея, присіла поруч з ним.
Щось проштрикнуло зсередини. Ледь не зойкнула від болю. Скочила на ноги, роздивляючись свої пальці. Губи напіввідкритих вуст ангелеси дрібно тремтіли. Що то було? Волосся. Його волосся. Таке саме на дотик…
Фортуна склала руки у молитовному жесті і позадкувала до вікна, розправляючи свої залишки крил.

* * *

Прокинувся Катберт на світанку від дивного звуку.
Дослухався-дослухався, але більш нічого такого, схожого на плач, не почув.

* * *

Пройшов тиждень, поки сили повернулися до Кіфрадіона. Він прокинувся погожого сонячного ранку, чомусь осипаний майже цілою ковдрою пір’я фламінго, і відразу побачив на руці братів браслет. Дуже тому зрадів.
«Значить, то мені лише в кошмарах верзлося, що вбитий страж хапає мої руки! Ну, і добре!»

Иллюстрациё