Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
- Ав... Ти чого! Мені ж боляче!
Від ключиці під сорочку йшло вогкою смугою почервоніння на шкірі.
- Захищайся! – повторила дівчинка, готуючись до нового змаху. – Ти ж не відступишся перед обличчями своїх друзів, так, отамане?
- Зараз ми їй! – сказав хтось з хуліганів.
- Заждіть! Я сам! Ну, дівчисько начувайся.
- Дівчинко, що ж ти робиш?! Тікай! – перелякано крикнув скручений на землі хлопчик, прикриваючи підборіддям доступ до Генріха за пазухою.
Луснуло так, що замовкли всі.
- Що ти ж робиш?! Ти розбила мені обличчя! Дурнеча! Дурнеча! Дурнеча! Не подарую цього ніколи! Я скажу братові, батьку! Я... я... – наступні слова захлинулися в плачу і отаман побіг крізь кущі в невідомому напрямку.
Обезглавлена банда здивовано перезирнулася. Сині очі дивились на них з-під лоба. Дівчинка дмухнула, щоб малинове пасмо не заважало їй дивитися. Міцніше стисла держак.
- Наступний!
Через секунду біля річки лишилася лише Абелла та маленький «проповідник». Дівчинка подала руку, щоб той підвівся.
- Ти чого ото? Не вмієш за себе постояти?
- Мені не можна бити живих істот. Це неправильно.
- А їм тебе бити, виходить, можна, беззастережно? – обтрусила з його одежини пил. – Тобі скільки років?
- Десять.
- На півтора роки молодший за мене!
- Чого всміхаєшся?
- Смішний ти!
- Неправда! – витяг з-за пазухи свинку. – Генріху, ти живий тут? Бузувіри не скривдили тебе?
- Правда. Тобі розбили голову, б’ють, а ти кажеш, що не можна відбиватися. Тікав би вже.
- Якби я побіг, то вони б погналися, і все одно наздогнали і їм би цікавіше стало тільки. І так би нічого і не зрозуміли. А так є шанс, що колись вони зрозуміють свою неправоту, бачачи смиренність жертви.
- Вони, мабуть, тобі серйозно по голові дали! Навпаки, вони відчують свою владу і нападуть на іншого. А виною тому – твоя «смиренність».
- Ти не розумієш! – надувся.
- ЦЕ ти не розумієш. Добро має бути з кулаками за потреби.
- Якщо не застосовувати кулаки, то колись відпаде у людства потреба у зброї, війнах та чварах. Б’ють по щоці – підстав іншу! – хлопчик витяг з гаману Святе Письмо. – Треба бути смиренними і прощати своїх ворогів.
- Вони тебе вб’ють наступного разу.
- Не вб’ють.
- Вб’ють!
- Не вб’ють! Не вб’ють! Не вб’ють!.. – перейшов на крик, закриваючи вуха.
Дівчинка мовчки здивовано дивилася в перелякані карі очі.
- Правда, так думаєш? – боязко озирнувся, шукаючи нападників у кущах недалеко.
- Я – лицар. Я б не стала тебе обманювати.
- Лицар? Така мала? Дівчинка?
- Сумніваєшся? – поклала меча на плече, щиро посміхнувшись. – Усі мої пращури, скільки відомо, були вояками. А мій дідусь, взагалі, генерал у королівському війську, щоправда, не тут – на захід звідси, де ми раніше жили. Мій батько присланий до Стронхорду бути капітаном особистої гвардії короля...
- То ти живеш у жовто-гарячому кварталі на півночі міста?
- Так? Як ти дізнався, адже гарнізони і будинки вояків...
- Я – Заннір, можна просто – Зан. Майбутній священик і твій сусіда. Виходить це ви вчора в’їхали ввечері у будинок неподалік нашої церкви.
- Абелла.
- Я буду кликати тебе Абі! Можна?
- Взагалі-то це і так скорочене ім’я, але мені подобається.
Хлопчик протяг руку. Абелла потисла.
- Ай! Ти що?! Зламаєш!
- Боляче?
- Зовсім ні.
Засміялися.
- Ти покажеш мені місто?
- Можна почати прямо зараз.
- Ні, скоро у мене вдома обід, потім відпочинок, потім тренування, а потім підготовка до новосілля. Треба ж познайомитися з сусідами ввечері.
- Ааа... Дисципліна. Розумію.
- Пішли проведеш додому мене, а то я ще загублюся і, втративши час, не встигну.
- Ходім.
Вони пішли спочатку понад річкою, потім вулицями Стронхорду, розмовляючи дорогою.
- А ти грався там?
- Ні, що ти! Я просто дуже сором’язливий, а мені потрібно готуватися змалку триматися на людях. Це не гра. Я дуже серйозно ставлюся до цього. Я проводив службу для тваринок. Усі тваринки, яких ти не встигла побачити, крім Генріха, – моя паства. Наприклад, Калін, вуличний кіт. У нього своя історія. Він дуже гарно мене слухає, бо в нього тяжке життя. Його щохвилі можуть побити або облити окропом. Йому доводиться красти їжу...
- Це ж погано, а з твоєї точки зору має ще більш засуджуватися. Чи ні?
- У нього нема іншого виходу. Його вважають демонічною істотою, бо він чорний, і крізь женуть. Вибили йому око. Уся мордочка у шрамах. Вушка нема. Не будь оточуючи такими жорстокими з ним, йому б не довелося красти. До того ж ми маємо розуміти і пробачати. Я б забрав його додому, та він звик бути на вулиці і не піде. Я намагався...
- Он як.
- Хочеш бути моїм слухачем?
- Хочу.
- Це ж чудово! – зрадів Заннір. – Я буду чудовим священиком. От побачиш!
- Добре, коли ти такий впевнений.
- У мене батько священик і мітка духовенства!
- Яка мітка? – здивувалася Абелла.
- А ти не бачиш? – хлопчик взяв пасмо свого волосся і подивився на нього, зводячи очі.
- Що такого у твоєму пасмі?
- Не у пасмі, а в кольорі волосся! Колір високого неба! Це мітка!
- Он як. У моєму місті я зустрічала людей з таким кольором волосся. Небагато, але зустрічала. І вони не були священиками. Я думаю, це просто пігментація.
- Не просто! То ти зустрічала тих, хто знехтував своїм призначенням.
- Можливо. О! Майже прийшли. Увечері приходь з батьками до нас! Подивишся на мене у смішній сукні.
- Чого смішній? Навіщо ти її тоді будеш вдягати.
- Ну, я ж, наче не хлопець... А всі сукні смішні. Мені зручніше так от! – розтягла в боки штани.
Заннір всміхнувся.
- До зустрічі, Абі?
- До зустрічі. Бережи себе, синя голова!
- Постривай...
- Чого тобі?
Хлопчик опустив очі долу.
- Що?
- Я те...
- Ну?
- Послухай...
- Та кажи вже! Мене сваритимуть же!
- Ні, нічого.
- Ну, як знаєш.
Пішла через хвіртку до свого дому.
- Абі, навчиш мене вправлятися з мечем?
Малий лицар здивовано поглянула, уже взявшись за ручку дверей.
- Коли хочеш...
- Відразу після слухання Святого Письма! Завтра і почнемо.
Побіг підтюпцем додому, щоб нічого не встигла відповісти!
- Дивний малий! – поблажливо всміхнулася Абелла, проводжаючи поглядом куряву за парканом. – Але меткий. Побачимо, чи вийде з тебе фехтувальник.
Від ключиці під сорочку йшло вогкою смугою почервоніння на шкірі.
- Захищайся! – повторила дівчинка, готуючись до нового змаху. – Ти ж не відступишся перед обличчями своїх друзів, так, отамане?
- Зараз ми їй! – сказав хтось з хуліганів.
- Заждіть! Я сам! Ну, дівчисько начувайся.
- Дівчинко, що ж ти робиш?! Тікай! – перелякано крикнув скручений на землі хлопчик, прикриваючи підборіддям доступ до Генріха за пазухою.
Луснуло так, що замовкли всі.
- Що ти ж робиш?! Ти розбила мені обличчя! Дурнеча! Дурнеча! Дурнеча! Не подарую цього ніколи! Я скажу братові, батьку! Я... я... – наступні слова захлинулися в плачу і отаман побіг крізь кущі в невідомому напрямку.
Обезглавлена банда здивовано перезирнулася. Сині очі дивились на них з-під лоба. Дівчинка дмухнула, щоб малинове пасмо не заважало їй дивитися. Міцніше стисла держак.
- Наступний!
Через секунду біля річки лишилася лише Абелла та маленький «проповідник». Дівчинка подала руку, щоб той підвівся.
- Ти чого ото? Не вмієш за себе постояти?
- Мені не можна бити живих істот. Це неправильно.
- А їм тебе бити, виходить, можна, беззастережно? – обтрусила з його одежини пил. – Тобі скільки років?
- Десять.
- На півтора роки молодший за мене!
- Чого всміхаєшся?
- Смішний ти!
- Неправда! – витяг з-за пазухи свинку. – Генріху, ти живий тут? Бузувіри не скривдили тебе?
- Правда. Тобі розбили голову, б’ють, а ти кажеш, що не можна відбиватися. Тікав би вже.
- Якби я побіг, то вони б погналися, і все одно наздогнали і їм би цікавіше стало тільки. І так би нічого і не зрозуміли. А так є шанс, що колись вони зрозуміють свою неправоту, бачачи смиренність жертви.
- Вони, мабуть, тобі серйозно по голові дали! Навпаки, вони відчують свою владу і нападуть на іншого. А виною тому – твоя «смиренність».
- Ти не розумієш! – надувся.
- ЦЕ ти не розумієш. Добро має бути з кулаками за потреби.
- Якщо не застосовувати кулаки, то колись відпаде у людства потреба у зброї, війнах та чварах. Б’ють по щоці – підстав іншу! – хлопчик витяг з гаману Святе Письмо. – Треба бути смиренними і прощати своїх ворогів.
- Вони тебе вб’ють наступного разу.
- Не вб’ють.
- Вб’ють!
- Не вб’ють! Не вб’ють! Не вб’ють!.. – перейшов на крик, закриваючи вуха.
Дівчинка мовчки здивовано дивилася в перелякані карі очі.
- Правда, так думаєш? – боязко озирнувся, шукаючи нападників у кущах недалеко.
- Я – лицар. Я б не стала тебе обманювати.
- Лицар? Така мала? Дівчинка?
- Сумніваєшся? – поклала меча на плече, щиро посміхнувшись. – Усі мої пращури, скільки відомо, були вояками. А мій дідусь, взагалі, генерал у королівському війську, щоправда, не тут – на захід звідси, де ми раніше жили. Мій батько присланий до Стронхорду бути капітаном особистої гвардії короля...
- То ти живеш у жовто-гарячому кварталі на півночі міста?
- Так? Як ти дізнався, адже гарнізони і будинки вояків...
- Я – Заннір, можна просто – Зан. Майбутній священик і твій сусіда. Виходить це ви вчора в’їхали ввечері у будинок неподалік нашої церкви.
- Абелла.
- Я буду кликати тебе Абі! Можна?
- Взагалі-то це і так скорочене ім’я, але мені подобається.
Хлопчик протяг руку. Абелла потисла.
- Ай! Ти що?! Зламаєш!
- Боляче?
- Зовсім ні.
Засміялися.
- Ти покажеш мені місто?
- Можна почати прямо зараз.
- Ні, скоро у мене вдома обід, потім відпочинок, потім тренування, а потім підготовка до новосілля. Треба ж познайомитися з сусідами ввечері.
- Ааа... Дисципліна. Розумію.
- Пішли проведеш додому мене, а то я ще загублюся і, втративши час, не встигну.
- Ходім.
Вони пішли спочатку понад річкою, потім вулицями Стронхорду, розмовляючи дорогою.
- А ти грався там?
- Ні, що ти! Я просто дуже сором’язливий, а мені потрібно готуватися змалку триматися на людях. Це не гра. Я дуже серйозно ставлюся до цього. Я проводив службу для тваринок. Усі тваринки, яких ти не встигла побачити, крім Генріха, – моя паства. Наприклад, Калін, вуличний кіт. У нього своя історія. Він дуже гарно мене слухає, бо в нього тяжке життя. Його щохвилі можуть побити або облити окропом. Йому доводиться красти їжу...
- Це ж погано, а з твоєї точки зору має ще більш засуджуватися. Чи ні?
- У нього нема іншого виходу. Його вважають демонічною істотою, бо він чорний, і крізь женуть. Вибили йому око. Уся мордочка у шрамах. Вушка нема. Не будь оточуючи такими жорстокими з ним, йому б не довелося красти. До того ж ми маємо розуміти і пробачати. Я б забрав його додому, та він звик бути на вулиці і не піде. Я намагався...
- Он як.
- Хочеш бути моїм слухачем?
- Хочу.
- Це ж чудово! – зрадів Заннір. – Я буду чудовим священиком. От побачиш!
- Добре, коли ти такий впевнений.
- У мене батько священик і мітка духовенства!
- Яка мітка? – здивувалася Абелла.
- А ти не бачиш? – хлопчик взяв пасмо свого волосся і подивився на нього, зводячи очі.
- Що такого у твоєму пасмі?
- Не у пасмі, а в кольорі волосся! Колір високого неба! Це мітка!
- Он як. У моєму місті я зустрічала людей з таким кольором волосся. Небагато, але зустрічала. І вони не були священиками. Я думаю, це просто пігментація.
- Не просто! То ти зустрічала тих, хто знехтував своїм призначенням.
- Можливо. О! Майже прийшли. Увечері приходь з батьками до нас! Подивишся на мене у смішній сукні.
- Чого смішній? Навіщо ти її тоді будеш вдягати.
- Ну, я ж, наче не хлопець... А всі сукні смішні. Мені зручніше так от! – розтягла в боки штани.
Заннір всміхнувся.
- До зустрічі, Абі?
- До зустрічі. Бережи себе, синя голова!
- Постривай...
- Чого тобі?
Хлопчик опустив очі долу.
- Що?
- Я те...
- Ну?
- Послухай...
- Та кажи вже! Мене сваритимуть же!
- Ні, нічого.
- Ну, як знаєш.
Пішла через хвіртку до свого дому.
- Абі, навчиш мене вправлятися з мечем?
Малий лицар здивовано поглянула, уже взявшись за ручку дверей.
- Коли хочеш...
- Відразу після слухання Святого Письма! Завтра і почнемо.
Побіг підтюпцем додому, щоб нічого не встигла відповісти!
- Дивний малий! – поблажливо всміхнулася Абелла, проводжаючи поглядом куряву за парканом. – Але меткий. Побачимо, чи вийде з тебе фехтувальник.
-
-
25.01.2011 в 18:04смачнюще продовження! Ще з мобілки вранці читала, а тепер нарешті могу й поанянякати на радощах =)
Вже дуже скучила за тим, як ти пишешь - от єй-Богу! насолоджуюся новим світом...і мовою =)
Була дуже здивована, дізнавшись, що той хлопець - Заннір! О_о
я й не здогадувалася, ким він мріяв стати, доки не став лицарем О_О
але...дуже на нього схоже - ну, принаймні на те моє бачення цього героя, яке склалося протягом читання сторінок ГД
чекаю продовження!
-
-
25.01.2011 в 18:20смачнюще продовження! Ще з мобілки вранці читала, а тепер нарешті могу й поанянякати на радощах =)
Дяяяяяяяяяяякую ж!
Вже дуже скучила за тим, як ти пишешь - от єй-Богу! насолоджуюся новим світом...і мовою =)
Тю. Хто ж знав! %)
А в мене почуття, що писав зовсім нещодавно
Радий, що подобається і мова (хай перси у літверсії мовою Тараса Григоровича балакають, а не Олександра Сергійовича, як у коміксі + моїм "рваним" складом) і, особливо, світ.
я й не здогадувалася, ким він мріяв стати, доки не став лицарем О_О
www.diary.ru/~Persona-Comics/p106559315.htm#mor...
Вам, панянко, сюди ще разочок. Частина "6", пункт "б"
але...дуже на нього схоже - ну, принаймні на те моє бачення цього героя, яке склалося протягом читання сторінок ГД
А в чому різниця-то? Не бачу особливої, крім того, що у Занніра в коміксі з справ тільки філософські бесіди з драконашвілі "дай шашку/давай-давай шашку!!!" і махач шашкою.
+ Це ж маленький Чібі-Заннірчик-кун =)
АПДЕЙТ: тупонув, не помітив, що не "не" :*)
-
-
25.01.2011 в 18:28ну да нічого - коли читаєшь усе послідовно, воно якось значно краще в голові відкладається =)
так що ти не зупиняйся! пиши далі! *__*
взагалі зрозуміла нещодавно, що мені дуже-дуже подобаються розповіді про дитинство або взагали - про маленьких героїв, яких звикла бачити дорослими та розумними
чи не дуже розумними, але вже точно дорослими ХД-
-
25.01.2011 в 18:39Ну, то зрозуміло ж =)
Тяга до дитинства ж лишається + чуйність і щирість і навпаки в "дитячому світі" більш правдоподібно виглядають.
так що ти не зупиняйся! пиши далі! *__*
Ок =)
Щойно з"явилася одна ідея =)
-
-
25.01.2011 в 18:46ну от да...ы мены здаэться, що саме яскравысть усых емоцый та почуттыв - саме те, що притягуэ до цыэъ теми......ы можна будь-якого героя - хоч й не дуже доброго у дорослому "станы" зробити чуйним та добрим дитятком *г*
Щойно з"явилася одна ідея =)
це ж чудоооовооо! *о*
-
-
25.01.2011 в 18:57Це невесела історія %)
-
-
25.01.2011 в 19:07-
-
25.01.2011 в 20:41