Везде небо – как небо! Люди – как люди! (с) Джубей Кибагами
- Тіхе, ти коли повернулася? – височенна фігура матері з'явилася на порозі. – Що з тобою?
Дівчинка не відірвала обличчя від подушки. Плечі дрібно тріпотіли. Фортуна присіла на краєчок ліжка, погладила плече доньки.
- Це знову відбулося, мамо! Знову! - долинуло здавлено.
- Маленька, така доля. Ти маєш звикнути, працюючи в такому місці.
- Чому? Зовсім ще дитина. У нього були такі чорні очі. Чорні-чорні, наче вуглинки. З таким же перламутровим відливом. Він жартував, веселив і підтримував інших солдатів... Ще вранці! А ввечері...
Тіхе піднялася, розповідаючи, та на останньому слові знову впала на подушку.
- Донечко!
Мале янголя задихалося від сліз.
- Я ні на що не здатна. Я не принесла ще жодній людині долі. Я тільки хизуюся...
- Це неправда. Ти принесла вдачу не одному пораненому і хворому. Сотням нещасних.
- І що? Моя допомога не стовідсоткова. Я не можу здихнути ні на хвильку, бо не знаю, чи врятувала людину! Я ж думала, що вже все. Що той юнак поза небезпекою.
Фортуна притисла темноволосу голівку до своїх грудей. Тіхе говорила так переконливо і з таким надривом, що на очі матері навернулися сльози.
- Не плач, мій янголе! Не плач!
- Він розповідав, що як скінчиться війна, то він повернеться до родини, у нього стільки маленьких братиків і сестричок, що його навіть брати не хотіли до війська, але він одурив офіцерів у приймальному пункті, щоб захищати свій дім.
- Будь-ласочка! У тебе така гаряча голова!
- Міріам! Ім'я його нареченої. Показував фото. Гарненька така. Теж майже дитина з майже прозорою блідою шкірою і глибокими великими очима. Вона на фото посміхається і тягне тонкі рученята до камери. Він фотографував... Непокоївся, що в останньому бою загубив талісман, що Міріам йому подарувала... Міріам... Його ім'я я навіть не спитала. Забула. Завтра хотіла.
- Ну, не треба ж!
- Анекдоти розповідав. Лікар навіть сказав, щоб припинив, бо в деяких поранених у живіт могли розійтися шви. А в нього така пов'язка була на чолі, весь час намокала і сповзала на очі, та він не зважав. Просився допомагати бійцям.
Фортуна з усіх сил притисла голівку доньки. Сльози матері капали на волосся кровинки.
* * *
Забулася невдовзі. На колінах матері. З розпеченим чолом і скронями.
Снилося, що вона розкрила свої крила, персикове і біле, і летіла над хмарами, а внизу був мир. Навіть ніякої згадки про війну. Поряд пролетіли лебеді, скидаючи оком на іншу крилату істоту.
Тіхе, підставила личко вітру. Додала швидкості. І нехай обвітриться. В мами є чудовий крем. Вітер тріпотів волосся малої янгелесси. Замружилася.
Відкрила очі і побачила внизу водоспад і силует людини, що махала їй рукою.
Стала колами спускатися. Обриси людини вимальовувалися все чіткіше. Якийсь знайомий юнак.
Приземлилася, складаючи, але не ховаючи, крила.
Хлопець з пов'язкою на чолі посміхався.
- Привіт, Тішо! А я на тебе чекав!
- На мене?
- Атож! Я відстав від автобуса! – показав квитка. – Підійшов до води, намочити бинт, а автобус поїхав. Отак от!
- Чого ж такий щасливий?
- Ну, ти ж мені допоможеш! Віднеси мене до нареченої. Знаєш, як вона здивується! Янгол приніс її любого! Ще й такий незвичний. З різнокольоровими крилами!
- Ну... – Тіхе скептично глянула вгору, зазирнула у вічі пораненого, вона ледь діставала зростом до його грудей. – Мені незручно буде тебе тримати. Та... Полетіли! Показуй шлях!
- Я знав, що ти мені допоможеш! – зробив крок на зустріч і поцілував у маківку маленьку медсестричку з крилами.
Хвилиною пізніше він охкав захоплено і показував пальцем то на одне, то на інше, коли маленькі ручки несли його над хмарами, тримаючи під пахвами.
* * *
У блакитних очах Тіхе відбилися дві постаті, що зрослися у обіймах. Потім на хвильку вони роз'єдналися й одна помахала рукою їй, несміливо теж повторила інша, з букетиком у руці.
Розправила крила і кинулася в обійми неба.
- Тішо! – склавши руки човником вигукнув юнак.
- Щооо?
- Мене звати Лукас! Лу-кааааааас!
- Щасливо, Люк, Міріам! Щасти вам!
ТЕМА ТІХЕ підібралася:
www.youtube.com/watch?v=ZK5Tc69kJ4s&tracker=Fal...
Дівчинка не відірвала обличчя від подушки. Плечі дрібно тріпотіли. Фортуна присіла на краєчок ліжка, погладила плече доньки.
- Це знову відбулося, мамо! Знову! - долинуло здавлено.
- Маленька, така доля. Ти маєш звикнути, працюючи в такому місці.
- Чому? Зовсім ще дитина. У нього були такі чорні очі. Чорні-чорні, наче вуглинки. З таким же перламутровим відливом. Він жартував, веселив і підтримував інших солдатів... Ще вранці! А ввечері...
Тіхе піднялася, розповідаючи, та на останньому слові знову впала на подушку.
- Донечко!
Мале янголя задихалося від сліз.
- Я ні на що не здатна. Я не принесла ще жодній людині долі. Я тільки хизуюся...
- Це неправда. Ти принесла вдачу не одному пораненому і хворому. Сотням нещасних.
- І що? Моя допомога не стовідсоткова. Я не можу здихнути ні на хвильку, бо не знаю, чи врятувала людину! Я ж думала, що вже все. Що той юнак поза небезпекою.
Фортуна притисла темноволосу голівку до своїх грудей. Тіхе говорила так переконливо і з таким надривом, що на очі матері навернулися сльози.
- Не плач, мій янголе! Не плач!
- Він розповідав, що як скінчиться війна, то він повернеться до родини, у нього стільки маленьких братиків і сестричок, що його навіть брати не хотіли до війська, але він одурив офіцерів у приймальному пункті, щоб захищати свій дім.
- Будь-ласочка! У тебе така гаряча голова!
- Міріам! Ім'я його нареченої. Показував фото. Гарненька така. Теж майже дитина з майже прозорою блідою шкірою і глибокими великими очима. Вона на фото посміхається і тягне тонкі рученята до камери. Він фотографував... Непокоївся, що в останньому бою загубив талісман, що Міріам йому подарувала... Міріам... Його ім'я я навіть не спитала. Забула. Завтра хотіла.
- Ну, не треба ж!
- Анекдоти розповідав. Лікар навіть сказав, щоб припинив, бо в деяких поранених у живіт могли розійтися шви. А в нього така пов'язка була на чолі, весь час намокала і сповзала на очі, та він не зважав. Просився допомагати бійцям.
Фортуна з усіх сил притисла голівку доньки. Сльози матері капали на волосся кровинки.
* * *
Забулася невдовзі. На колінах матері. З розпеченим чолом і скронями.
Снилося, що вона розкрила свої крила, персикове і біле, і летіла над хмарами, а внизу був мир. Навіть ніякої згадки про війну. Поряд пролетіли лебеді, скидаючи оком на іншу крилату істоту.
Тіхе, підставила личко вітру. Додала швидкості. І нехай обвітриться. В мами є чудовий крем. Вітер тріпотів волосся малої янгелесси. Замружилася.
Відкрила очі і побачила внизу водоспад і силует людини, що махала їй рукою.
Стала колами спускатися. Обриси людини вимальовувалися все чіткіше. Якийсь знайомий юнак.
Приземлилася, складаючи, але не ховаючи, крила.
Хлопець з пов'язкою на чолі посміхався.
- Привіт, Тішо! А я на тебе чекав!
- На мене?
- Атож! Я відстав від автобуса! – показав квитка. – Підійшов до води, намочити бинт, а автобус поїхав. Отак от!
- Чого ж такий щасливий?
- Ну, ти ж мені допоможеш! Віднеси мене до нареченої. Знаєш, як вона здивується! Янгол приніс її любого! Ще й такий незвичний. З різнокольоровими крилами!
- Ну... – Тіхе скептично глянула вгору, зазирнула у вічі пораненого, вона ледь діставала зростом до його грудей. – Мені незручно буде тебе тримати. Та... Полетіли! Показуй шлях!
- Я знав, що ти мені допоможеш! – зробив крок на зустріч і поцілував у маківку маленьку медсестричку з крилами.
Хвилиною пізніше він охкав захоплено і показував пальцем то на одне, то на інше, коли маленькі ручки несли його над хмарами, тримаючи під пахвами.
* * *
У блакитних очах Тіхе відбилися дві постаті, що зрослися у обіймах. Потім на хвильку вони роз'єдналися й одна помахала рукою їй, несміливо теж повторила інша, з букетиком у руці.
Розправила крила і кинулася в обійми неба.
- Тішо! – склавши руки човником вигукнув юнак.
- Щооо?
- Мене звати Лукас! Лу-кааааааас!
- Щасливо, Люк, Міріам! Щасти вам!
ТЕМА ТІХЕ підібралася:
www.youtube.com/watch?v=ZK5Tc69kJ4s&tracker=Fal...
-
-
11.03.2011 в 00:04Дивовижно відображені емоції!!! Т-Т
-
-
11.03.2011 в 00:30-
-
11.03.2011 в 00:31-
-
11.03.2011 в 00:42-
-
11.03.2011 в 00:46Дякую тобі, ніі-санику!!! ^3^
І ти дійсно підняв мені настрій! =)
-
-
11.03.2011 в 00:57-
-
11.03.2011 в 01:05